16:20 

Ольга Ольговна
Відповідь



Леся Українка






Не жаль мені, що я тебе кохаю,



Та в нас дороги різно розійшлись.



Ні, не кажи, що зійдуться колись!



Не зійдуться, мій друже, я те знаю.



Моє кохання – то для тебе згуба:



Ти наче дуб високий та міцний,



Я ж наче плющ похилий та смутний, –



Плюща обійми гублять силу дуба.



Та без притулку плющ зелений в’яне,



Я не зав’яну, я знайду руїни,



Я одягну обдерті, вбогі стіни,



Зелений плющ оздобою їм стане.



В країну смутку вітерець прилине



І принесе мені луну розмови



Від мого дуба любого з діброви, –



І спогад любих літ повік не згине.






«Я бачила, як ти хиливсь додолу…»



Леся Українка



Я бачила, як ти хиливсь додолу,



Пригнічений своїм важким хрестом,



Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…



Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?



Я одинокий і… нема вже сили…»



Ти говорив так просто і спокійно,



Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,



Та полиском сухим світились очі, –



Як завжди… Я стояла біля тебе,



Не зважилась ані за руку взяти,



Ані схилитися до твого чола,



Ані тебе підвести… Я дивилась,



Як ти хилився під своїм хрестом…



…І потім довго я дивилася на тебе,



Тоді, як ми з тобою розлучились.



Тоді, як тільки образ твій, мій друже,



Привиджувавсь мені в безсонні ночі,



Все голос твій бринів: «Я втомлений… так, справді…»



І брала я тоді паперу картку білу,



Хотілося мені зібрати тії сльози,



Що в голосі бриніли невидимо.



Колись отак, – розказує легенда, –



Хустиною святая Вероніка



Зібрать хотіла сльози й піт Христа.



Та на хустині замість поту й сліз



Зостався образ у вінці терновім



Того, хто впав знебулий під хрестом.



О, кожний раз, як я збирала сльози



Твої, мій друже, на папір біленький,



Я бачила те чудо Вероніки…



18.11.1900

@настроение: Когда миссис Корстон встречает во сне покойного сэра Корстона

URL
   

Иш Сатьям

главная